Не вбивай. Батурин.

Зільник, вузька доріжка до дімка з ґанком, обвитим лозою дикого винограду.

Перед східцями на бубні сидів мужчина літ двадцять і кілька і дивився на карту,

розпростерту на другому бубні перед ним. Високе чоло в лисину переходить, по боках жмутки

каштанового волосся торчать. Заходяче сонце озолочує їх. Виглядають, ніби королівський,

невправною рукою з золота викутий вінець. Між бровами глибока складка вгору, до поперечних

зморщин на чолі. Очі спущені вділ, під ними сині підкови — з трудів і від недоспаних ночей. Уста

нетерпеливо дрижать, ніздря роздуваються. Карта, мабуть, не зі всім годиться з тим, що бачить і

що йому розвідчики приносять.

Оподалік старшини: перешіптуються, але не підходять.

— Vivat Carolus rex! — кричить ще якийсь запізнений, шведський відділ, котрий щолиш

тепер до Могилева входить.

Король нетерпіливо стрясає головою, підноситься і бачить старшину з несподіваним

гостем. Очі його блищать дитячою втіхою, уста всміхаються, виглядає, як хлопець, котрому

нараз щось цікавого показали. Але в ту мить радість покривається серпанком утоми. Встає,

складає карту, ховає у кишеню, відсуває бубен і підходить до гостя. Високий, стрункий,

вузькоплечий, ніби велетень, котрому не дали гаразд розвинутися й набрати тіла. Йде, не спішу-

чись, сильно згинаючи коліна, як гірняки. Йдучи, заклопотано кланяється, раз, другий, третій. На

нім каптан, колись синій, тепер непевної краски, золота трава на ковнірі, на рукавах і при

ґудзиках потускла, її покрив порох, як патина.

— Архієрей? — спитав голосом, що нагадував його клопотливий усміх.