Не вбивай. Батурин.

— А мені здається, що краще підіждати, аж вернете в Київ.

— Підіжди, Іване, аж приложу гірчиці до рани.

Меншиков бачив, що з гетьманом не договориться нині. А жаль. Царська казна пуста.

Грошей, як умирати, треба. Недавно дав Мазепа 200 тисяч талярів, а вже й помину по них нема.

Скільки тих грошей на війну треба: грошей, грошей і ще раз грошей! Найкраще забрати б їх

насильно, а гетьмана відсунути від них, десь на Сибір або якусь глуху провінцію за Москвою.

Але цар такої наглої переміни тепер робити не хоче. А Меншикова руки сверблять. От і взяв би

він того старого за вуси, от і поторгав би тою хитрою головою, а тоді: «Пашов вон, сякий-такий

сину!»

Так цар не дає.

І всміхаючись солодко, до гетьмана говорив світлійший князь Меншиков:

— Так тоді маємо в Богові милосердному добру надію, що він зглянеться на нашу

опресію і не позбавить нас такого мудрого й вірного союзника, яким ти єси, Іване Степановичу.

— Спасибі, князю, оставайся в здоровлю. Твій світ перед тобою, а мій уже геть-геть!

— Не треба, Іване Степановичу, гадок таких допускати до серця. От подивись на нашого

Толстого. Він також не молодик, а наші боярині і генеральші зітхають до нього, як до Адоніса.

Гетьман зрозумів натяк на свою слабість до жінок, зокрема, може, і до Кочубеєвої Мотрі, і

відповів:

— Бо Толстой еротики класичнії на теперішню мову і теперішнім ладом перекладає, а я і

книжки мудрої прочитати не маю коли. Все гонять мною, з одного краю у другий, з одної