Не вбивай. Батурин.

спасибі йому, що до ліжка поклав. І гетьман став уголос сміятися.

— Коли б не надніс його чорт, я й досі сновигав би по хаті, а мені відпочинку треба.

Кожда кістка болить. Погадай, я все при роботі і при турботі. Як не похід, то фортеця, як не

фортеця, то на раду їдь, як не з чужими, то зі своїми своє серце гризи. А тут уже й вік. Коли б

мені твої літа, Пилипе, я цілий світ догори ногами перевернув би, а так — слухай, що Меншиков

скаже!

— Ваша милість ще й мене можуть пережити.

— Можу, можу! Але я того навіть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато дечого чекає. Чую,

що воно надовго затягається. Ходимо, як у хмарі. А хто з нас угадає, чи нинішній вітер тую хмару

розвіє.

Вечоріло. Останнє проміння заходячого сонця падало з вікна просто на гетьманову

голову, осяювало її, краще від герцогської корони. Мазепине обличчя, недавно бліде, аж

зеленаве, оживало тепер, променіло. Орлик з насолодою дивився на нього.

— Пилипе!

— Слухаю милості вашої.

— Я на тебе великі надії покладаю, на тебе й на Войнаровського.

Орлик нахилився до гетьманової руки.

— Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно біля мене сидиш. Може, я ще

проживу декілька літ, а може, мене Господь нині-завтра і покличе до себе. Щоб ти тоді з Андрієм

попідсили не брався, щоб ви мені в мирі і в добрій згоді тою дорогою ішли, яку я вам в останній