Не вбивай. Батурин.

Тому-то це «ти і я» Меншиков сховав у своє серце, як гадючку, проковтнув, як гіркий лік, і

відповів спокійно:

— Знаю я, Іване Степановичу, що ти чоловік достойний і великозаслужений, але цар-

батюшка над усіма нами стоїть. Йому й покоритися треба. У цього сильний темперамент, а до

того часи такі, що треба б бути святим, щоб не бентежитися зіло. Потерпім ради царя-батюшки

нашого і ради віри нашої святої православної.

— Терпів я, князю, і терплю чимало, але зневаги стерпіти не можу. Хто зневажає мене,

той мене до гробу заганяє, як ось тепер... Не посилаєте ви тепер якого післанця до Львова? —

спитав нараз гетьман, зміняючи свій голос.

— Або що?

— Бо мені хотілося б тамошнього митрополита попрохати, щоб він з малосвятієм приїхав

до мене. Може, покращає мені, а як ні, то, може, Бог якого гріха відступить... Грішні ми, князю, ой

грішні!

Меншиков сів.

— Пощо такі гадки? Ваша милість доживуть ще вікторії над ворогами нашими, доживуть

ще нашого спільного тріумфу.

— Не гадаю, — заперечив головою гетьман.

— До митрополита у Львові посилати не раджу. Він чоловік непевний. Ще вас

католицьким миром намастить.

— Краще католицьке, ніж жадне.