Не вбивай. Батурин.

в пору, так чого ж ви тоді накликуєте її на мене?

— Ми? На вас? Іване Степановичу, що це ви? В гарячці балакаєте чи як?

— Балакаю я те, що гадаю, світлійший князю, а гадаю я, що людині старій і такій

заслуженій, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так хоч більша увага. На

всякий спосіб, знаючи, що Мазепа недужий, не треба бентежити його криком і стуком, як якогось

пахолка. На мене й за молодих моїх не гукали, а тепер я тим більше не бажаю собі того.

Меншиков ноги розкрачив і руками за підбоки взявся:

— Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, ніби царя, батюшки нашого, не знаєш. Подивись,

я, може, й найлюбіший з близьких до нього людей, а спитай, якої зневаги мені не доводиться від

його величества зазнавати.

Гетьманові було того забагато. В нім накипіла злість ще зранку, розмова зі старшинами

долила оливи до вогню, так тепер, він, не витримавши, й відповів:

— Це, князю, ти, а це я.

Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Він же був у Москві, що в

Москві, в цілій Росії, перша після царя людина, що хотів, те й робив, хоч, правда, знав, що йому

можна хотіти. Він з бублейника вибився в князі, в генерали, блистів від ордерів[1], купався у

достатках, гордощі розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може, нині-

завтра відберуть із рук булаву, сміє так спокійно казати: «Це ти, а це я!»... Відповів би гетьманові

світлійший, коли б не дістав був від царя приказу йти і заспокоїти старого. А приказ царський

сильніший від почуття особистої честі і від обиджених гордощів світлійшого.