Не вбивай. Батурин.

повсякчасна тінь, у якій йому поводилося ходити, бо велетень Мазепа тую тінь на його постать

кидав, проймали болем його палку, честилюбиву душу.

«Гарно! Регіментар ти єси, а ми підчинені тобі міністри, маємо слухати тебе і сповняти

прикази твої вірно... Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти деспот, що монархію з гетьманату

робиш. А то він так м'яко прибрав нас у свої руки і крутить нами, як куклами в вертепі. Танцюємо

на його шнурку. Тю!»

Кинув Ломиковського письмо на стіл.

«Такі поважні старшини, а не бачать того. Пишуть, не знаючи, що він диктує їм. Наскучило

дивитися на те. Страшний чоловік. Петро тілом, а він духом страшний. Духом своїм поневолює

нас».

Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духу. Ще раз гадками в тую ніч вертав,

коли від гетьмана з тайною на печерський двір побіг і гроші нищим роздавав, щоб молилися до

Бога. Мало на якогось чоловіка не впав. Лежав серед дороги, як катода. І йому гріш у долоню

вткнув. «Малися, щоб Господь устроїв усе по добру». Не прийняв. Він не нищий. «А чого ж ти тут

лежиш?» — «До Києва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може, тут Бог смерть мені пішле»

Хотів упевнитися, чи Київ ще наш. Подивитися на Лавру, на Мазепині церкви, на

академію, гетьмана побачити хотів, Степановича Івана. Чи гетьманує він, чи антихрист?

Орлик до богодільні його відвів, а нарано до гетьмана попровадив.

Ще й нині тямить цей мент. Старий козак, що за Виговського, за Дорошенка і Сомка в

походи ходив, за Мазепи праву руку втратив, підступив до гетьмана і доторкнувся до його одежі.