Не вбивай. Батурин.

Впевнився, що гетьман ще є. Мазепа руку йому подав: «Здоров був, батьку!»

«Доброго здоровля вашій милості у Господа прошу», — сказав і повалився трупом.

Орликові на цей спомин мурашки полізли по шкурі. «Духом своїм насилує нас. Такої

жертви, як він, ніхто не жадав від козацтва. А слухають його. Навіть на Січі свою партію має».

Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив. «Але й насилі кінець. Годі, щоб він нас до

нещастя провадив. Нас — то ще. Але що винні жінки й діти наші? Ми, батьки і мужі їх, маємо їх

добровільно в руки московських катів віддати? Ні, нікоіи й нізащо в світі! Такої жертви ніхто не

сміє вимагати від тебе, навіть гетьман від свого генерального писаря — ні!»

Орлик встав. «Що ж тоді?.. — питався сам себе тривожно. — Сказати йому це? Знищить

чоловіка. Назве зрадником і бунтарем, прихвостнем Кочубея. Під суд віддасть...

Найпростіша річ — вбити. Лежить сам, нігде ні живого духу. Спить. Один, добре

вимірений удар штілєту, і всій трагедії кінець. З шатра є потайник у балку, про котрий не знає

ніхто. Можна вийти, вернути в табор другим боком, і — кінці в воду».

Орлик гірко всміхнувся: «Фантазії. Зрада Валлєнштайнових офіцерів, український Хеб».

Він неспосібний до того.

Чув жар в очах. Чи не яка недуга?

Прикладав руку до висок. Рука дрижала й була гаряча.

«Всі ми, ніби в бреду. Він один здоровий, він один знає, чого хоче і що йому робити, отсей

старий, дряхлий чоловік, що так спокійно спить за шовковою стіною, тоді як його генеральний

писар, молодий і дужий Пилип Орлик, з ума сходить. Кінець тому, кінець! Піди, кинь йому цей