Не вбивай. Батурин.

— Ти, Орлику, ти.

— От і вигадав миргородський полковник.

— Уважай!

Ломиковський переписав на повному листі паперу, і старшини підписали вдруге.

— Це для Івана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає.

На ньому теж наші імена стоять.

Розійшлися.

ПІДДАВСЯ

Гетьман слухав, як гуторили старшини. Знав, що і як вони напишуть. Не важне. Важне,

щоб написали. Хоче мати доказ у руці, що не самовільно поступив, а пішов за їхнім бажанням.

Бог вість, як діло скінчиться, не завадить обезпечити себе.

Переговори з Карлом припинив був на деякий час. Через доноси Кочубея. Погано діло

тоді стояло. Добре, що вдалось перехитрити царя. Потерпить Кочубей.

І гетьманові гадки пішли шляхами, до Батурина, Диканьки, до Ковалівки.

Пригадав собі своє довголітнє товаришування з Василем

Леонтійовичем, як жива явилася перед ним Любов Федорівна, побачив Мотрю... Мотре,

сонце моє!..

Як недавно це було, а як далеко відійшло від нього! Мотря не його, а Чуйкевичева

дружина. Видно, так Бог хотів. Не жалує того, що в Бахмачі було. Передвечірнє сонце, осінній

погідний день. Боже ти мій! Яка благодать — гарна й умна людина!..