Не вбивай. Батурин.

лист і скажи, що довше гратися в політичні піжмурки не будеш. Складай перо й печать і йди собі

від нього, до жінки і дітей, ти ж муж і батько. А як не пустить? Так вночі вихопиться з табору і

поїде геть, щоб не бути при ньому й не відповідати, як генеральний писар, за тую небезпечну

затію...»

— Пилипе! — почувся Мазепин голос з третього переділу. — Є ти там, Пилипе?

Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського письмо і відхилив

занавісу. «Йди геть! Геть!» — приказував собі в душі.

Гетьман глянув на свого писаря, піднявся, сів на ліжку, очі в нього вп'ялив.

Орлик хотів видержати цей погляд — не міг. Повіками зіниці накрив.

Турецькі узори затанцювали на долівці, соняшні квадрати засуєтилися, як живі,

гетьманська хоругов залопотіла, як крилами птах.

«Втікати, втікати, втікати!» Ноги трималися землі. Рушитися не міг. Стояв у ногах постелі.

Лист «дурницями» записаного паперу дрижав у його руці.

— Пилипе! — почув м'ягкий оксамитовий голос.

— Слухаю милості вашої, — відповів, підступаючи до гетьманської руки.

Перед ним лежав гетьман Мазепа.

— Важко тобі. Пилипе. Гадаєш, мені легко? — казав гетьман, беручи Орлика за руку і

притягаючи його до свойого ліжка. — Сідай. Побалакаємо хвилину. Багато часу не маю. бо нині

ще треба бачитися з тринітарем, з отсим шпигом, знаєш.

Орлик сів на краєчку лавки. Голова йому горіла.