Не вбивай. Батурин.

Іскра підходить до стола.

Його заприсягають і повертають віч-до-віч із Кочубеєм.

Шафіров читає нещасливий тринадцятий пункт так, як його Осипов київському

губернаторові подав.

Іскра поспішно ловить свої слова з товстих губ Шафірова і стурбовано кліпає очима.

Морщить чоло.

— Так ти казав? — питає Головкін.

— Так я казав ахтирському полковникові його величества, Осипову, — відповідає Іскра.

— А тобі хто казав?

— Я від Василя Леонтійовича чув. Він при жінці своїй, при Любові Федорівні, мені про це

балакав.

— А чому Василь Леонтійович того у своїм доносі не написав?

— Не знаю. Але я радив Василеві Леонтійовичу підождати, як з'являться признаки

провинності гетьмана Мазепи.

— Ти мені радив? — питається нараз Василь Леонтійович.

— Авжеж що радив, у присутності дружини твоєї, Любові Федорівни. Пригадай собі, в

тебе пам'ять стара, я тобі поможу. Було це в твойому дворі у Диканьці, в боковій світлиці при

замкнених дверях. Ми образ Спасителя цілували, той, у золочених рамах, що його львівські

малярі малювали. Тямиш?

— Ні.