Не вбивай. Батурин.

Аж бачить перед собою царський портрет.

Цар дивиться на нього, грізно і гнівно, в лівім кутку затиснених губ злобний усміх. Панцир

михтить, голуба лента сяє.

Кочубей не знає, що з собою робити. Руки в нього задовгі, ноги заслабі, голова в плечі

лізе, і він кланяється тричі, в пояс, нижче, аж до самої землі.

В дзеркалі бачить себе... Гидко!

— Василь Леонтійович, приступи! — чує голос, не царя, а високого і худого, як тичка,

Головкіна.

Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Ні, це другий якийсь, різкий і недобрий. Що

це таке? Не розуміє.

Але йде.

— Ближче! — гукає той самий голос.

Підходить до стола. ЦІафіров дає рукою знак, щоб став.

— Присягни, — приказує Головкін, — присягни, Василю

Леонтійовичу, що правду говоритимеш!

Піддячий проводить присягу. Кочубей повторяє за ним, перекручуючи слова, бо до

київської актової мови привик.

— Руку вгору!

Кочубей підносить руку, рука дрижить.

— Пальці не так, — сердиться Головкін.