Не вбивай. Батурин.

російські міста». Шафіров скінчив.

— Було так? — питається Головкін.

Кочубеєві в голові шумить. Його бентежить різкий голос Головкіна, спочене чоло

Шафірова, грізний погляд царя, хитре обличчя піддячого і глупі перестрашені міни писарів;

тридцять три пункти його доносу переплутуються, він не знає що відповісти і повторює те, що

перед хвилиною сказав:

— Було, як на письмі стоїть. Я слова одного не збрехав.

— Значиться, Осипов бреше?! Полковник його величества царя бреше — що?! Мовчиш?

Осипов по словам твого товариша Іскри писав. Покликать Іскру!

Знов тупіт драгунів, знову відчиняються двері, і входить Іскра.

І він здивовано дивиться на червоний стіл, на важливу міну Головкіна, на лискучий лоб

Шафірова, на хитре обличчя дяка, на глупо перестрашені очі писарів і на свого товариша

Кочубея. Який же він малий, мізерний, нужденний! Невже це справді Василь Леонтійович, той

самий, перед котрим схиляються голови козацькі, перед котрим шапки скидають старшини, раді,

як він їм свою руку подасть? Невже ж це муж Любові Федорівни, отсей дідусь, що так покірно

біля червоного стола стоїть?

Що тут сталося так ненадійно?

Іскра кланяється портретові царському і його урядовцям.

Ні цар, ні урядовці не відповідають на поклін.

— Підійди!