Не вбивай. Батурин.

посилане борошном, і чути від них горілку, піт і тютюн. Кочубей блідий, утомлений, волосся

посивіле, губи — мов на ладан дують.

Головкін дає знак, драгуни розкрачують широко ноги, роблять півоборота взад і відходять,

замикаючи за собою двері.

Кочубей стоїть біля порога сам.

Дивиться на червоне сукно, на хрест, на свічки, на парадні мундири канцлера та його

товариша, на глупо вистрашені міни піддячого і писарів, бачить у дзеркалі себе, і йому

пригадується, як він ще недавно других у Батурині судив, а тепер сам на суді стає. Генерального

суддю і стольника його величества драгуни, як гільтая, ведуть, лишають перед дверима, і він

стоїть, як дурень!

Що ж це таке?

Нагорода за вірність цареві, за те, що він проти свого гетьмана пішов, наразив себе на

його гнів і на наругу товариства старшин?

Що ж це таке?

Той самий Головкін писав, що цар його, Кочубея, у своїй ласці і милості має, що

поговорити з ними про зраду хитрого гетьмана хоче, порадитися, кого б то на його місце

настановити, а тепер тримає його близь порога і навіть сідати не попросить, його, генерального

суддю, Василя Леонтійовича Кочубея, стольника його величества царя!

Що це таке?

Ніяк не розуміє.