Не вбивай. Батурин.

Душно. Кличуть попа полтавської Спаської церкви Івана Святайла.

Середнього росту, чорнявий, добре живлений на полтавських хлібах, він спокійно

дивиться на своїх суддів, покладаючися на протекцію Іскри й Кочубея. Про заміри гетьмана

Івана Степановича знає від Кочубея, більш ні від кого не чув. Не його річ туди пальці пхати. Його

діло церква. Але Кочубея послухав, бо він відомий ктитор і благодитель святих Божих церков.

На бажання Кочубея, свояка свого Петра Яценка до нього привів. Коли Кочубей каже, то видно,

що так воно є, що гетьман Іван Степанович лихі наміри в душі своїй скриває.

— В душі? — зривається Головкін. — А чого ж ти йому в душу своє немите рило пхаєш?

Піп Святайло мовчить, тільки бороду крадьки рукою гладить, ніби запевнитися хоче, чи

справді в нього таке-то вже немите рило. А по хвилині, набравши нової відваги, додає:

— Коли гетьман Мазепа післав військо своє у Диканьку, щоб ухопити його милість Василя

Леонтійовича. то я тоді поїхав до нього, до того ж Кочубея у Красний Кут, а звідтіля укупі з ним

та з полковником Іскрою рушив до Смоленська. Решта вже відомо.

— Відомо, що ти така ж сама наволоч, як і твої протектори. Пішов геть!

Привели сотника Кованька як свідка по десятому пункті, в котрому говориться про єзуїта

Заленського. Шафіров читає цей пункт.

— У гетьмана у Печорському був ксьондз Заленський, єзуїт, ректор винницький, і той

перед значними особами висловився так: «Ви, панове козаки, не бійтеся шведа, котрий не проти

вас, а проти Москви лаштується». Той же ксьондз казав: «Ніхто не відає, де криється і тліє огонь,

але як разом вибухне, чого незабаром вже треба сподіватися, тоді хіба кождий дізнається, але