Не вбивай. Батурин.

сю пожежу нелегко буде погасити».

Сотник Кованько слухає тих слів поважно й побожно, як голосу священика в церкві.

— Бачив Заленського? — питає його Головкін.

— Бачив у Печорському монастирі у свого полковника якогось ксьондза, а як його звуть,

не знаю.

— Ксьондзів, як псів. Можеш засвідчити, що був це єзуїт Заленський?

— Того я ніяк засвідчити не можу. Козаки питали ксьондза, де швед, а він їм відповідав:

«Швед тепер притаївся, але він має змогу такий огонь здійняти, що не швидко вгасиш».

Кованько чує, як пера шкребуть по папері, і йому здається, що це йому чорт по душі

шкребе.

Пощо він дав себе наструнити проти свого регіментаря, проти гетьмана? Чому не

пам'ятав, що гетьман більший за генерального суддю і що для того він в царя більший послух

знайде?.. Кається, а все ж таки рятуватися хоче.

— Та ще питали козаки ксьондза, — говорить, — на кого швед піде, чи на нас. А ксьондз

відповідав: «Не на вас».

Більше нічого не знає.

— Кочубей намовив мене говорити про Заленського при царських міністрах з іншими

околичностями, Кочубей — генеральний суддя, стольник його величества, пан великих маєтків,

як йому, бідному й малозначному сотникові, не послухати такої особи?

— Сволоч: — кидає сотникові в лице Головкін, а звертаючися до піддячого, приказує: —