Не вбивай. Батурин.

Тую каналію питати ще раз окремо з пристрастієм.

Кованька відводять. До салі входить вихрест Петро Яценко. Безнастанно кланяється, аж

присідає, голова в нього трясеться, повіки кліпають, борода дрижить. Він Кочубея не знав. Був у

нього тільки один разочок, і то через попа Святайла, і йому було доручено переказати дещицю

протопопові, духовникові його величества в Москві. Більше нічого не знає, був тільки

передатчиком слів його милості Василя Леонтійовича. Гадав, що обов'язком кождого вірного

підданця його милості государя є не затаювати нічого, що може вийти йому на втрату.

Кочубеєві писарі зізнають, що вони тільки чисто й вірно переписували те, що їм давав їх

пан і повелитель Василь Леонтійович Кочубей.

І їх вивели з салі. За ними пішли по приказу Головкіна також піддячий і царські писарі.

В салі остався тільки канцлер Головкін і його службовий товариш віце-канцлер Шафіров.

Зі стіни дивиться на червоне сукно, на хрест між ярими свічками і на своїх високих урядовців цар

Петро. Дивиться грізно, наче приказує: «Добре їх до рук прибрать! Дошкульно питать, з

пристрастієм! Сволоч така! Дрянь черкаская. Інтригами бентежать царя!»

Канцлер і його товариш царську волю навіть з портрету вміють читати. В них тільки й

гадки, щоб не зробити щось незгідного з бажаннями царськими. Знають, яка кара за це.

Досвідчили царської дубинки. Кості тріщать, як доторкається до тіла. Цар б'є, аж з каптанів, суто

золотом нашиваних, шматки, як з курки пір'я, летять. Меншикову раз цар голубу андреївську

ленту порвав. Ордени повисипалися на землю. Мало не вбив.

Головкін Меншикова не любить. Завидує йому навіть такої царської ласки. Хоч би й бив,