Не вбивай. Батурин.

— Приятелю мій! Ти знаєш, як поляки кажуть: цо наглє, то подяблє. Не хочу я, щоб і в нас

сталося подяблє. Розумієш мене?

Ломиковський глибоко зітхнув. Бачив, що гетьман знов, як старшини казали, виляє

хвостом.

— Не на те я, — говорив гетьман, — ціле життя мудро робив, щоб тепер якоюсь

дурницею все діло попсувати. Політика, товариші, не така проста річ, як декому здається. Легше

виграти битву, як заключити корисний мир. Вірте ви мені, старому. Бачу це не віднині, що ви

напираєте на мене, молєстуєте мене, щоб я зробив, як вам завгідно, а я казав уже це не раз і

нині кажу, що зроблю так, як мені мій розум і мої політичні плани велять. Не інакше! Мусить же в

кождому організмі бути якась голова. Хвіст конем не вертить, а кінь хвостом. Не обиджайтеся на

мене. Я вас люблю і за вами, й жінками, й дітьми вашими постою, бо на це я хрест святий

цілував, але лишіть ви отсі намови. Я вам довіряю, довіряйте ж і ви мені.

Гетьман устами всміхався, а очима грозив.

— І ще вам одно хочу сказати, щоб ви спокійно могли відійти від мене, а саме, що

Мазепа живим у неволю себе не здасть, чуєте — не здасть себе живим у полон ніколи й нікому!

Але того самого він і від вас бажає. Побачимо, чи дотримаєте з ним кроку.

На улиці затопотіли чоботи. Весняне болото підісхло, чути було здалеку, як хто ішов.

Орлик відчинив кватирку і глянув.

— Меншиков! — прошепотів.

Старшини скоро попрощалися з гетьманом і подалися в двері від подвір'я.