Не вбивай. Батурин.

компанію, дістане мундир і салдатську плату, а решта повернеться додому, щоб сіяти й орати та

щоби згодом зробитися звичайними царськими холопами. Скажіть, можемо ми на таке

пристати?

Гетьман став і глядів старшинам в очі.

— На таке ми ніяким чином піти не можемо.

— Краще зі шаблею у руці загинути чесно, ніж соромно пхати шию у ярмо.

Гетьман значуще подивився на вікна. Орлик зрозумів цей знак і позачинював їх.

— Милосте ваша, — почав палко Ломиковський, — регіментарю наш, надіє ти наша!

Пощо ж нам гаятися, якої ще більшої наруги дожидатися? Затягають петлю на шиї нашій чимраз

то кріпше, зашморгнуть нас. Усі ми бачимо, до чого воно йде. Вони хочуть Україну не лише

поневолити дорешти, але хочуть злити її з Московщиною в одно, хочуть переорати наші останні

межі, щоб був один великий царський лан, а на ньому цар-ратай, що оре його нашими списами і

шаблями і гноїть козацьким трупом на московську пшеницю. Спасаймося, ратуй ти нас, поки

пора! Тепер пригожа хвилина, а за який час, може, доля знов повернеться до царя, а

відвернеться від Карла й Станіслава. Пощо нам дожидатися такого повороту? їй же Богу, або

тепер, або ніколи. Гнівайся на мене, пане гетьмане, відбери від мене рангу й рангові маєтності,

роби зі мною що твоя воля, а я раз мушу це тобі сказати, бо так само, як я, гадає нас багато,

дев'ятдесят дев'ять чоловік на сто!

Гетьман узяв Ломиковського за руку, і його уста осінив знову звичайний, приязливий

усміх.