Не вбивай. Батурин.

— Чого ж ви стоїте? — перебив їм нараз гетьман. — Сідайте! Подай, Пилипе, три крісла.

Ближче! Так. Старшини крісла до гетьмана притягнули.

— Присуньтеся, щоб не балакати вголос. Присунулися крісло в крісло, і гетьман почав:

— Кажете, не підемо до них в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на світі, від котрого не

можна би чогось навчитись. А від москалів таки чимало. Подивіться на них. Не знаю, як війна

скінчиться, але як тепер воно є, — то цар програв. Август зложив королівську корону, на

польському престолі засів царський супротивник, Станіслав Лещинський. Карло побіджує і

тріумфує. А дивіть, який послух у царському війську! Чи чували ви що там про якісь бунти, про

якусь супротивність цареві? Ані сліду чогось подібного. А хай би воно так, не дай Боже, в нас!

Ще не скінчилася б баталія, а вже горлали б наші всезнайки, що гетьман винуватий, що його

скинути треба, або, ще чого гіршого, залунав би клич, — переходіть на другий бік! От де наше

нещастя, панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфірста був і з ним з високої

вежі одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до свого чоловіка, що поруч нього

стояв, — «скачи!».

— І що?

— І — цей скочив...

— Монгольська деспотія.

— А в нас анархія слав'янська. Щоб збудувати державу, треба перше тую анархію

переломити.

Ніхто не перечив.