Не вбивай. Батурин.

Зелені відблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотіли. Сонце схилялося на захід, а в

хаті були від заходу вікна. І знов забриніли шибки.

— Але ж стріляють до біса! — завважив Л омиковський, і гетьман знову питливо глянув

на нього. Годі було з того погляду догадатися, чи по нутру йому тая заввага, чи ні.

«Чому він нічого не говорить? Мовчить, як гріб! — питалися в душі старшини. — Це ж така

непевність, що довше й витримати годі. Висить над тобою скеля і гнітить. Ні втікати від неї, ні

трутити, щоб покотилася до чорта».

Натяки, натяки й натяки, а нічого певного, нічого нового, ходиш, як у потемках,

потайниками блукаєш.

І Ломиковський, як близький до гетьмана чоловік, зважився задати йому питання:

— Що ж там на тій раді було?

Гетьман здивовано подивився на нього.

— Нарада тайна була. Знаєте, що таке тайна? — відповів нерадо.

— Прощення вашої милості за сміливість прошу, але ж ми не чужі до вашої милості

люди, не сторонні, а, так сказати, свої, близькі, з чого собі і честь велику маємо. Бачили

збентеження свого регіментаря і раді б знати, чи не приключилося йому щось непристойного

для його достойної особи, щось такого, за що ми, як вірні його старшини, повинні б з усіх сил

своїх кріпко за ним постояти.

Усі три припіднялися з місць. Видно, слова не сказані були на вітер, а добулися десь із

глибин душі. їх обличчя зробилися поважні й грізні, в їх очах запалав довго здержуваний огонь.