Не вбивай. Батурин.

І судді взялися розсліджувати донос.

ПИТАЮТЬ

В парадній салі довгий стіл, накритий червоним сукном.

На столі між двома свічками хрест.

Над столом портрет царя, котрий судді привезли з собою. Цар в панцирі з голубою

андреєвською лентою через плече. Волосся довге, як грива, очі бистрі, палкі, уста вузькі,

червоні, в лівім кутку усмішка злобна чаїться. Ніби цар слугам своїм не вірить і за ними

наглядати прийшов.

Маленькі шибки в довгих вузьких вікнах, давно не Миті, нерадо сонце пускають у салю,

щоб не разило ясних зіниць царя.

Вузькі, зі шматків складені зеркала, помутніли, ніби їм страшно відбивати в собі грізне

обличчя Петрове.

За столом крісла з високими, прямими спинками. Між двома вікнами на столику

курантовий годинник. Не йде. Зіпсутий чи не навели? Став на дванадцятій годині. Дня чи ночі?

— не знати.

На першому місці за столом, під царським портретом, канцлер Головкін, високий, худий,

як жердка. Лице в його поважне й недобре. Лихий, що турбують із-за доносу якогось там

Кочубея.

Нижче від нього віце-канцлер Шафіров, маленький, товстенький, кашляє, чхає, плює в

платок і раз у раз витирає чоло. Душно йому.