Не вбивай. Батурин.

Осипов з Іскрою зібралися. Кочубея гадали лишити в Слобідській Україні, котра до

регіменту гетьмана не належала, і тому туди рука його не сягала. Кочубей відпроваджував своїх

спільників до Білгородка, та ледве вони доїхали до Богодухова, як по дорозі стрінули якогось

шляхтича в польському вбранню, котрий зразу випитувався у них про найближчий шлях у

Батурин, а впевнившися, хто вони таке, скинув личину і виявив себе офіцером царської гвардії

Озеровим. У його був лист від канцлера до Кочубея.

Канцлер писав, що цар і його, генерального суддю і свого стольника, Василя

Леонтійовича Кочубея, кличе до себе під Смоленськ, щоб побачитися з ним, побалакати й

порадитися, як би то можна краще і певніше поганий задум зрадника Мазепи в самім зароді

вбити і якого б то певного чоловіка посадити на його місці.

Кочубей зрадів. Значиться, не забули про нього. Сам батюшка цар хоче радитися з ним,

кого б то на місці Мазепи українським гетьманом зробити. А кого ж би, як не його, Кочубея?

Поїхали. Їхали з ними не тільки люди, що могли свідчити проти гетьмана, але також і

великі надії, що побіда по їхньому боці, що здеруть личину з поганого зрадника Мазепи,

виберуть нового гетьмана і, обсипаю ласками царськими, вернуться на Україну.

Кочубей і Іскра приневолені були, як які гільтаї, втікати і окриватися, а тепер прийде пора,

щоб їх вороги кидали все і спасали життя, — страшний бо єсть батюшка цар у великім і слушнім

гніві своїм!

Прибули до Смоленська. Головкін стояв тоді зі своєю канцелярією у Вітебську.

Довідавшися про приїзд донощиків, післав по них підполковника Лєвашова, щоб привіз їх зі