Не вбивай. Батурин.

— Стріляють цареві до обіду! — процідив крізь зуби. Його руки нервово стискали

поруччя. Зелений бузок заглядав у вікна. Від цієї зелені падали відблиски на біле гетьманське

обличчя і робили його ніби мертвим.

Горленко і Ломиковський глянули на Мазепу, і їм жаль зробилося старого. На гадку, що

його на царській раді могла стрінути обида, навіть ділом, а не лиш словом, кров ударила їм до

висок. Це ж не лиш для нього, але й для них усіх обида. Невже ж посмів би цар, тепер, коли

тільки тисяч козацького війська, кінного й пішого, б'ється за його пристіл, котрий тріщить, як отеє

старе крісло, на якому сів гетьман, — невже ж смів би він віддячуватися Україні каменем за її

хліб?

Гетьман мовчав. Всі три його вірники не спускали з нього очей.

Як же він за останні місяці подався! З тої пори, як Мотря від'їхала від нього, ніби й життя

покидає Мазепу. Ніби Мотря молодість зі собою забрала. Гетьман схуд, посивів, морщинами

покрилися лиця, тільки ті очі світяться, як свічки. Як свічки над усопшим, прийшло

Ломиковському на гадку.

І він стихійно і, не надумуючися довго, обхопив гетьмана за коліна:

— Ваша милість, зводьте прийняти обід, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же там у

голоді сидіти. Будь ласка!

— Спасибі вам. Такого вони мені пива наварили, що й страви не хочу.

У словах гетьмана почувся жаль.

Старшинам дивно було слухати таких слів і дивитися на пригноблення гетьмана, котрий