Не вбивай. Батурин.

Вийшов Апостол, а за ним і другі. Двері, не мащені, мабуть, відколи їх у завіси поклали,

заскрипіли так жалібно, що гетьман, здається, цей скрип почув і вийшов зі своєї

відпочивальні.

Явився на порозі не рум'яний уже, а білий. Орлик стояв при столі, Горленко підпирав піч,

Ломиковський дивився у вікно.

— А тамті де? — спитав гетьман, розглядаючись по хаті.

— Обідати пішли.

Орлик несміливо приступив до гетьмана.

— Ваша милість теж зволять прийняти обід?

Гетьман заперечив головою.

— Не хочу!

Це «не хочу» було так сказане, що Орлик і не питався дальше.

Гетьман переступив поріг. Прискореним кроком підійшов до Ломиковського, подав руку,

потім до Горленка і теж звітався з ним.

— Як ваше здоровля? — спитав, силуючися на усміх.

— Спасибі милості вашій. Живемо помаленьки.

— Гірке це наше життя, панове-товариші, ой гірке! Ворогові свойому такого не бажаю.

Орлик подав гетьманові якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сів, спираючи руки

на непевні поруччя. Прикра мовчанка запанувала в кімнаті. Нараз — гук!

Гетьман здригнувся.