Не вбивай. Батурин.

— Будь ласка, які?

— Перше заспокійся, шановний Іване Васильовичу, а тоді і почуєш. Не жінки ми й не діти,

а мужчини. Гетьман сприяє тобі і твоїй дружині, він і тестеві твойому не бажає лиха.

— Знаю.

— Тому-то, бачиш, і нема потреби тривожитися, щоб тільки на будуче Любов Федорівна

понехала свої інтриги. Цар довіряє гетьманові, доносам послуху не дає, а донощиків видає йому

на покарання. Боюся, щоб таке з Кочубеєм не сталось. А раз їх цар гетьманові видасть, так

гетьман і покарати мусить.

— Але докази, пане Згура, докази, що Кочубеї доносять! — настоював Чуйкевич, котрий

ніяк заспокоїтися не міг.

На днях, — почав Згура, — через Батурин проходили черці Сівського Спаського

монастиря, що поверталися з Києва із прощі, і сіли спочивати на лавці біля шинку на майдані за

земляним окопом, — знаєш де?

— Знаю, що ж дальше?

— Хтось доповів їм, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для прочан, і черці

пішли в церкву на вечірню, бо це під неділю було, думаючи стрінути там когось із Кочубеїв.

— І що?

— І стрінули Любов Федорівну, як вона виходила з вечірні. Привітала їх ввічливо і до

свойого двора заночувати попрохала. У неділю вони пообідали в Кочубеїв. По обіді Кочубей ляг

своїм звичаєм відпочивати, а ченці гуляли в ліску, що біля Кочубеєвого двора. Під вечір їх