Мотря

плоти і впадали на подвір'я й на вулицю.

Чуйкевич із-за причілка одної хати побачив, як двох москалів тягнуло дівчину. Вона не

давалася, одною рукою трималася дверей, другою відштовхувалася. Мати обороняла її більше

криком, як силою. Та крик не помагав. Ніхто на поміч не йшов, бо й по других хатах була та сама

біда.

Чуйкевич, не надумуючись ні хвилини, вискочив із-за угла і кинувся на гультяїв. Вхопив

одного за ковнір ззаду, коліном наляг на хребет і зігнув його, як жнець згинає сніп, на котрім хоче

складати полукіпок. Тим часом другий кинувся до шаблі. Та, заки він вихопив її з похви,

здоровий п'ястук Чуйкевича так нагло і мітко заїхав йому поміж очі, що той похитнувся, замахав

руками, як п'яний, що на ожеледі посовгнувся, і горілиць повалився на землю.

— Жінки в хату! — гукнув Чуйкевич.

Їм того двічі й не треба було казати. Вскочила перестрашена дівчина, за нею побігла

мати, і чути було, як ступою завалювали двері.

Чуйкевич оперся спиною об одвірок, витягнув шаблю і стояв готовий до оборони.

Москалі лежали, як забиті. Тільки постогнували стиха, переплітаючи стони лайкою. Нараз

оба зірвалися і, як дикі коти, з двох боків наперли на нього. Чуйкевич пустив свою шаблю

млинцем. Москалі прискакували й відскакували від нього, як сокира від твердого дуба. Але не

кидали його, як рубач дерева не кидає, хоч воно і як не подається. Видно, люті були, що

позбавив їх лакомої поживи. Числили на те, що він один, а їх двох, що втомиться, і що все-таки

врешті-решт покладуть його. Той, що поміж очі дістав, напирав сильніше, мабуть, не молодик