Мотря

першому зударі, як не податися їм, то тікають куди очі світять. Егеж! Ви бачили, як оці тікали?

— Бачив, — відповів Чуйкевич, приходячи звільна до себе.

— Доброго ми їм страху нагнали. А їх було, мабуть, удвоє більше, ніж нас. Не знаю, чи

котрий з них з душею до свого командіра на "лепорт" верне. Злепортує йому на другому світі,

ая!.. Бо там, знаєте, в долині дядьки на них чекали. З дрючками, з сокирами, хто що мав.

Можете, ваша милосте, знати, як воно скінчилося. Але добре їм так. Харцизяки, такого бешкету

в спокійному селі натворили. Мабуть, ні одного двора нема, де б не потурбували когось, не

зґвалтували, не вкрали. Кажуть, що чорт і москаль візьме, того вже не відбереш, — а дивіть! —

ми таки відібрали. Ге-ге-ге!.. Ціле стадо худоби гонили з села, живодери. А тих жінок, що ми їх

врятували, то вони найкращих з села до одної хати зігнали і ну ж бавитися. Позабивали вікна,

щоби хто не побачив, а може, щоб яка зоря не заглянула на таке беззаконня та не розказала в

небі, хоч їм до неба так, як мені до царського престола, а може, ще й дальше, позабивали, як

кажу, вікна, а почувши, що якась несподівана поміч надходить, вискочили, двері загатили і

пустили червоного когута під стріху. Як не нам, то нехай не буде нікому, гадали собі, то така вже

їх вдача. — Нараз, підсуваючись майже до самого уха Чуйкевича, шепнув йому, як грішник

попові на сповіді: — Гадаю собі, що ми непотрібно і того царя боїмося. Якби так нам раз докупи

зібратися та в поле, та на них, то чи не було би ще других, гірших, як тамті, Конотопів? А ваша

милість як?

Чуйкевич задумався і щолиш по хвилині відповів:

— За нас другі гадають; наша річ слухати і шаблі пильнувати.