Мотря

Чуйкевич з хлопцями посувалися в напрямі села розстрільною один від другого на кілька

кроків. Шаблі притримували руками, щоб бренькотом не зраджувати себе. Доводилося й

спотикатись, і то не раз, бо як гарно було до півночі, так тепер зробилося погано. Але в козака

очі, як у вовка, об дерево голови не розіб'є.

Бігли. Гайок був невеличкий, за гайком огороди, а там сільце. Городи перебігли чвалом,

як у приступі, і перед загородами нараз припали до землі. Чуйкевич був посередині лінії і,

мабуть, посередині вулиці, що перетинала село. Хвилину наслухував.

Чув крики людей, плачі жінок, вереск дітей, рев худоби. Між людськими голосами, як

грудки між горохом на решеті, попадалася груба московська лайка в батька і маму, в Бога і

чорта, отся безтяменна лайка, котрою лаються москалі без ніякої причини, прямо "для

развлеченія".

Чуйкевичеві стало ясно, що це царські люди, рейтари чи ратники якісь, відбилися від

своєї команди й пішли на нічні промисли. Цар був скупий, вимагав від людей тяжкої служби, а на

утримання війська жалував грошей. Його люди, як голодні пси, снувалися кругом своїх постоїв і

грабували народ. Як попали в село, в якому були не лиш жінки, діти й діди, але й способні до

оборони мужчини, та ще з ручницями, то зчіплювалися з селянами, і приходило до кривавої

розправи, у якій не обходилося без ран і без трупів.

Чуйкевич зрозумів, що одна з таких нічних драм якраз розграється перед ними.

— Хлопці, по двох на вулицю! Щадити життя! Як почуєте мій свист, до мене! — сказав до

найближчих направо й наліво, а ті передавали дальше один другому і по парі, перескакували