Мотря

високим жіночим сопраном співав, ніби два горла мав у своїй шиї.

— Ми гадали, що він дурний, а він комедіант. Тобі б, небоже, до того тіятру пристати, що

його студенти показують, от що.

Нараз чуйні козацькі коні насторошили уха. Збилися докупи, тихо.

Козаки теж замовкли і повернулися в тую сторону, куди головами звернені були коні.

— Не чути нічого... — сказав один, що мав найкращий слух.

— Хто з вас хоче, хай сяде на коня, — казав Чуйкевич, — і хай подивиться, що там. Лиш

не відбиватися далеко.

Зголосилося кількох. Чуйкевич вибрав того, хто зголосився перший. Поїхав... — Ватру

згасити, окульбачити коні... Готовись!

Кождий козак стояв коло свого коня. Дехто доїдав шматок хліба з сиром, дехто потягав з

тикви горілку для більшої охоти.

Козак, висланий на звіди, вернув. Казав, що наліво, в долинці, за ліском чи байраком, є

якийсь хутір великий чи слобідка, і там щось поганого твориться.

— Горить?

— Дурний! Коли б горіло, то було би видно луну, це ж ніч. Мабуть, якісь гультяї на

безборонних та ще сплячих людей напали. Летім!

Чуйкевич гнав напереді. Біля нього той, що їздив на звіди. Без крику їхали, без свистів і

без дороги, навмання через поля і левади, крізь рови і річку, щоби скорше. В гайку зіскочили з

коней. Двох козаків лишилося, зібрали коней за поводи і тримали.