Мотря

цілому краю. Який би він не був і що б він не робив, мій гетьман, остануся йому вірним до смерті.

Він нас до слави веде".

І на сам звук цього слова молодий козак почув якусь легкість у собі, ніби йому хтось крила

до рамен причепив і ніби ті крила несли його вперед, у невідоме, але гарне, краще від відомого

та будь-якого...

Незчувся, як коротка літня ніч минала, як від ставків і озерець стало дихати опівнічним

холодком. Озирнувся і не побачив нікого. Відбіг від своїх геть далеко.

— Пугу, пугу! — гукнув зі здорових грудей, і, ніби гомін, відповіло йому багато голосів:

— Пугу, пугу!

Почувся прискорений тупіт, хропіт коней і свисти козаків. Окружили його вінком, кінські

голови досередини, задні ноги на поле, так, як кінське стадо, що борониться від вовків.

— Що ж, панове товариство, пора нам спочити? — питався.

— Гадаємо, пора, — відповіли, — година духів надходить, ще нас який з дороги зведе.

— Розложимо ватру, — казав той з-під Миргорода, — лихий святого вогню боїться.

— Ото козак, — стали його знов товариші на решето брати, — ото козак, що лихої сили

боїться.

— Коли б інше товариство, то, може б, і не боявся, — відгризся тамтой.

— А дивіть, дивіть, — сміялися товариші, — дивіть, і нашій дитині виростають зуби, треба

тобі, синку, заглянути до губи.

— Чортовій матері заглядайте, не мені, — казав миргородець, котрому вже надокучили