Мотря

коли б Чуйкевичеві довелось стрінутися в дорозі з яким під'їздом царським, щоб не було драки,

які звичайно при таких зустрічах бували. А лист гетьмана до Кочубея Чуйкевич зашив у шапку.

Тільки з головою можна його від нього відняти.

Та ще думає Чуйкевич над тим, як його напучував Орлик. Ніби з книжки читав. І яка де

дорога, і які річки треба переїздити або вбрід переходити, і де треба тримати себе на осторозі

перед гільтяйством, що в лісах та на полях, промишляє, і як до котрого сотника підходити, бо в

кожного чоловіка свій "нрав і права". Хоч молодий, а як батько ним турбувався. "Нинішню ніч, —

казав, — можна їхати безпечно". Холодком і людям, і коням вигідніше, а дороги кругом Києва

безпечні. У Києві тепер гетьман живе, недавно був і цар, перевірено поля. Але завтрішню ніч

радив переспати, бо так і для здоровля, і для безпеки краще. Чуйкевич рад був слухати Орлика.

"Це голова, його колись! не мине булава", — гадав собі, розуміється, по найдовшій жизні

теперішнього гетьмана Мазепи, до котрого його, Чуйкевича, тягнула якась дивна сила, як до

нікого другого в світі. Він не міг забути ні голосу гетьманського, ні його ходи, ні погляду його

очей, що читали в душі, як у відчиненій книжці. Довір'я, якого він зазнав, дістаючи в руки

гетьманський лист, ще більше це прив'язання скріпляло. Чуйкевичеві здавалося, ніби гетьман

їде поруч нього, ніби він стежить за кождим його кроком і знає наперед кожду його думку. А

самого гетьмана так тяжко зрозуміти. "Кажуть, народ його не любить, нарікає, проклинає його з

кістками, а все ж таки слухає його і не бунтується, як бунтувався перше. Мабуть, народ десь у

глибині душі своєї чує, що гетьман добра йому хоче. Не грав же він комедії нині вранці з тим

умираючим козаком при будові фортеці. Весь Київ о тім тепер говорить, а завтра вістка піде по