Мотря

— Або що?

— Та ніщо, тільки якби їй Бог сина дав, то був би дурний, як дияконський чобіт з лівої

ноги, а як доньку, то таку кралю, що й чортові під пару.

— А ви, гадаєте, кращі? — відгризається тамтой і затягує пісню, та таким-то голосом

сильним і гарним, що ніхто й не підтягає за ним, щоб не псувати.

— Співай ще, — просять його. — До співу-то ти здатний. Пан Біг що тобі з голови уймив,

то у горло наддав.

— А вам-то пан Біг не жалував язиків, — каже той, що його брали на кобеняк. — Вус тихо

сиди, як бороду голять!

— Диви який! Вже двірської поливки хлипнув і гетьманського хліба покушав та й гадає, що

й він чоловік. Співай, кажуть тобі!

І козак з-під Миргорода затягає другу пісню, та таку-то сумну і тужливу, що, здається, від

неї весь степ осотується імлою. Лиш коні порскають, вудилами дзвонять і бренькають козацькі

шаблі.

Чуйкевич нагнав свого коня, щоб не ликати порохів, курить люльку на короткім цибушку з

мосяжним шоломиком, щоб іскра не запалила стебла, і думає. В нагрудній кишені в нього листи

з гетьманської канцелярії, підписані самим писарем генеральним, з приложенням гетьманської

печатки до сотників, крізь яких сотні проїздитиме Чуйкевич, щоб вони йшли йому на руку, щоб

давали нічліг, хліб, коням обрік; а як треба, то й коней сотенних, ради поспіху. Вертаючи,

віддадуть їх і знову свої окульбачать. Та ще була грамота, писана по-російськи, на той припадок,