Мотря

Вечоріло, коли гетьманський канцелярист Іван Чуйкевич зі своїм невеличким кінним

відділом опинився на лівому боці Дніпра.

За ним горіли численні верхи київських церков, сіяли хрести, як свічечки на різдвяній

ялинці, від золочених блях і від шиб у вікнах бив такий блиск, що й дивитися годі було.

Київ виглядав, як казковий острів на мерехтливих водах Дніпра.

"Гарний наш Київ!" — подумав собі Чуйкевич, озираючись востаннє позад себе.

А перед ним стелилися поля, на яких згуста стояли копи, луги, вкриті буйною отавою,

шуміли. Стрибали зайчики, били перепели, десь далеко кигикала чайка.

Наліво, на виднокрузі, ніби чорна хмара, стояв Броварський ліс. Здавалося, що це з його

темного нутра виходить ніч.

Поміж нивами й лугами крутився широкий шлях. А такий пил був на ньому, що їздці геть

пропадали. Здалеку їх і не видно, тільки ніби хмара якась сунеться від заходу на схід. Тупоту

кінського теж не чути, бо коні ніби по подушках ступають. Тільки порскання їх розлягається

широко, і тільки іноді задзвенить шабля, вдаряючи об козацьку острогу.

— Здоров, мій гнідий! — каже козак, поклепуючи гнучку шию свого коня, котрий, зачувши

степ і поле, порскає, стрясається цілий, як у воді риба, і іржить, аж гомін від броварських лісів

відбивається.

— Будуть нам раді, — каже другий козак, родом з-під Миргорода.

— Тобі б то хтось та не був радий?! — беруть його товариші на решето. — Такий красунь,

що не дай Бог, щоб яка жінка на тебе задивилася.