Мотря

квітами, бо ігуменя без квіток жити не могла; в городі дві чернички підгортали ярину. Їх лиця,

зарум'янені від сонця і праці, дивною красою рисувалися на тлі чорної одежі. Довга, поважна

одіж лагодила зариси їх тіла й надавала їм гармонії в рухах. "Картина! — погадав собі гетьман.

— Чому наші малярі не малюють таких картин?" Нараз пригадав собі мамині слова, чи гідний він

такої честі?.. Тяжко відповісти.

— Мовчиш? — питалася мати, котра звикла до сповіді сина. Сповідала його не раз,

суворіше від усякого сповідника, котрий Мазепу-грішника не міг би був відділити від Мазепи-

гетьмана.

— Що ж я вам маю сказати, мамо, коли ви знаєте мене, як лихий гріш?

— Ой, знаю, Іване Степановичу, ой, знаю, і то не з доброго боку, а лиш як грішника

нерозкаянного.

— Ви, певно, на рахунок жінок?

— А хоч би й це. Невже ж тобі не пора сказати: шабаш?

— Якого мене создав Господь, такого й має.

— Не треба бути Іваном Мазепою, щоб викручуватися сіном з пивниці. Щось таке, то й

твій чура годен сказати. А тобі за булавою пора б забути про юпку.

— Не можу. Краса вражає мене, а краса людська тим паче. Як побачу гарну людину, так

ніби новий дух вступає в моє тіло. Почуваю в собі нову охоту працювати, боротися, добувати.

— Оце-то і єсть той гріх, той великий гріх. Не для слави Божої, і не для спасенія

людського працюєш ти, а похоті плотські женуть тебе до праці, з тіла, а не з духа твоя робота