Мотря

полегша прийде, мусить прийти, я це знаю. А без держави усім одна біда, хіба найгіршим добре,

тим, що підуть переможцям служити. І не дай Бог того!.. Нараз звіялася війна. Дві хмари на нас

наступають, — тут Петро, а там Карл... Вибирай...

— Вибирай! — відповіла мати.

— Треба вибрати так, щоб із дощу не попасти під ринву, щоб, рятуючи щось, не втратити

усього.

— Лютер і Антихрист, — відповіла гетьманові мати.

— Ні з одним, ні з другим нам уже не по дорозі.

— А все ж таки цей Лютер — чоловік, і він дальше від нас, а Петро на карку. Це рись, що

до шиї нашої присмоктався і кров нашу ссе. Так мені чомусь здається, що Україна жінка, а Петро

чоловік, котрий знущається над нею. Не жити тому подружжю у парі, розвестись треба.

— Розводу церква не знає, треба скасувати шлюб.

— Боюся, що дійсно прийдеться нам скасувати цей шлюб. Та чи не гріх це, мамо?

— Чия вина, того й гріх. Господь тобі простить... — І вона підняла руки свої вгору. — Що

не зробиш для облегчення долі народу, для визволення його з тяжкої вавілонської неволі,

прощене тобі хай буде Господом милосердним, як моє серце материнське прощає тобі усі гріхи

молодості твоєї і всі промахи теперішнього життя... Амінь!

На церкві озвався дзвінок. — Незабаром треба мені до церкви, — сказала ігуменя.

— Ще одно тільки питання, мамо, — затримував її гетьман. Видно було, що йому важко

звіритися з отсим питанням, і тому він його відкладав на кінець.