Мотря

вічного на світі, може, й тій кривді недалекий кінець. Може, це й справді Господь антихриста

післав, щоб випробовувати нас, грішних, і хто протерпить до кінця, спасен будет. Він, кажуть,

віру нашу святу в поругу подає, як який Навуходоносор з чаш святих горілку п'є, в ризах

церковних гуляє, народ християнський катує, — терпи! Господь наділив тебе умом не будь-яким,

мій сину, може, на тебе зійде дух святий, щоб ти щось доброго придумав. Недовгий мій вік на

землі, як перейду туди, благати буду Бога за тебе, і за нашу віру святу, і за весь наш народ

безталанний. Кріпись!

Квітки в глечиках хиляли своє листя від великої спеки, на шибці билася муха, що впала в

сітку павука, черниці розходилися з келії трапезної по монастирі, відгуки їх тихої ходи

розлягалися по кам'яних підлогах, як у сні.

Гетьман підняв голову, опер її на спину крісла і примкнув повіки.

Марія-Магдалина встала і, сплітаючи пальці, нервово спиталася:

— Що ж ти гадаєш робити, мій синку?

— Як тая муха в павутинню, так я б'юся в гадках, — відповів гетьман. — Не раз бував я у

важких пригодах, але в такій, як тепер, не був. Тут або пан, або пропав. Прийдеться все ставити

на одну карту. Я азартної гри не хотів. Досить вже газардували мої попередники. Я йшов, як кіт

по стерні, уважно, обережно. Підносив добробут, творив культуру, беріг мир, хотів, щоб люди

засмакували в людському життю. Я хотів своєї держави. І хочу! Будував її, як уважав, що

можливо збудувати. Не весь камінь може бути наверху. Мусить же щось і в фундаменті лежати.

На фундамент великий тягар налягає... Тяжко народові, я знаю. Та буде своя держава, тоді й