Мотря

вірну службу.

Гетьман післав по дежурну команду.

— Забрати цього чоловіка і відвести в команду. Він знущається над моїми людьми і не

вміє шанувати влади. Коли не знає, що таке гетьман, так мусить знати, що — орден св. Андрея.

Геть мені з ним!

Жертву гетьманського гніву відвели, і поміж народом пішла чутка про те, що гетьман

обстоює своїх людей, боронить їх від кривди. Ця чутка, ніби вітер у жару, повіяла на знесилених

людей. "Гетьман не дасть нам пропасти, дай йому Боже здоровля!" — шептали не одні уста.

Гетьман ішов, розглядаючись направо і наліво, ніби шукав нових злочинців, ніби він по те

тут нині і прийшов, щоби робити лад. Нараз біля його, під колеса одного з возів, що везли тяжке

каміння, звалився чоловік.

— Ану там! Вставай! Ще не шабаші — роздались вигуки доглядачів.

Гетьман спинив віз. Добули чоловіка старшого віком і такого марного, що дивно було, як

тії кості тримаються купи. Ноги мав скривавлені, пообв'язувані ганчірками, на яких купами сиділи

докучливі мухи. Вони лізли також до замкнених очей, а він і не відганявся від них, бо не міг уже

рушити рукою. З рота йшла піна, в грудях грало, скрипіло, булькотіло.

Гетьман казав принести води, обмити нещасливому Бог зна коли мите лице і дати йому

напитися.

Цей не хотів, ніби не чув.

— Дайте мені сконати! — просив, відвертаючи своє бліде, синіюче обличчя. Насилу