Мотря

батогів, під лайливі слова наставників, ще гірше від батогів болючі.

Ніхто не облегчував собі роботи ні розмовою з сусідом, ні піснею. Пісня, як уразлива

птиця, відлетіла геть від того пекла. Тут царював проклін, проклін цареві, гетьманові,

Іістаршинам, проклін цілому світові, проклін жахливому життю!

Гетьманові доводилося не раз бачити подібну працю на війні і в походах, але це друга річ!

На війні сиплять окопи коли не з охотою, то з воєнним завзяттям та хоч із розумінням, що цього

вимагає конечність. Тут і того розуміння не було, тут було одне — примус. В ті рови люди

закопували не тільки свою силу, але й останки волі. На них вони дивилися, як на свою могилу.

Ті потом і кров'ю набіглі, а койотами вкриті очі не бачили гетьмана, який в туманах і в

куряві стояв біля одної з будок, збитих як-будь, щоб інженери й дозорці над роботами могли

знайти захист перед жарою та перед дощем.

Йому щось пояснювали, підходили з рисунками, з циркулями й трикутниками, але він ніби

не помічав нічого. Бачив одно — важку муку своїх людей і боровся зі своєю совістю.

"Спини цю роботу! Визволь тих мучеників нещасливих, розкуй їх руки, встроми їм меч у

жменю, хай вони кинуться на своїх катюг і зроблять суд над ними", — говорила йому совість. А

розум відповідав: "Не пора, ще не пора! Зціпи уста, мовчи до якогось часу, щоб не накоїти ще

гіршого лиха!"

Гетьман мовчав і дивився. Сотки возів і тисячі людей пересувалися поперед його очі, ніби

чиясь могуча долоня розрухала якесь велетенське муравлисько, нівечучи його питоме[10],

довгими віками улаштоване життя. Головний вал, як велетень удав, брав у свої смертельні