Мотря

обійми спору частину Києва і сунувся над Дніпро гасити дніпровською водою жагу, котра палила

його.

Поміж робітниками доглянув гетьман здалеку молодого парубка, рослого і здорового і

такого гарного, що тільки стій і дивися. Гетьман підбирав таких до своєї сторожі. Чи не забрати

його?

Та коли побачив зблизька, покинув тую гадку. Обличчя дивно гарної краси було

опозорене і ошпечене так, що гетьман мимохідь відвернувся. Ніздря були вирвані і ще не

загоєні, з правого вуха спливала гидка посока.

Парубок глянув на гетьмана таким поглядом, що він мимохіть спитався:

— Як звешся?

— Павленко Максим, — відповів нещасливий.

— Звідки?

Цей назвав одне із сіл прилуцької сотні.

— Як же це? Ти, значиться, наш, а не русский, хто тебе так покарав?

— Оцей-о! — відповів парубок, вказуючи на московського старшину, що стояв оподалік на

горбку і наглядав над роботами на своїй секції. — Мене насильно взяли, я втікав, зловили і ось

що зробили зі мною, — пояснював парубок словами, котрі, як мурашки, лізли гетьманові по

спині.

Казав покликати москаля.

Цей ішов не поспішаючи.