Мотря

Гетьман бачив кривду, яка діялася тим тисячам українського народу, що будували на

своїй власній землі твердиню для чужого насильника, ніби крутили мотуз на свою власну шию.

Але спинити тої роботи він не смів. Відказатися від будови київської твердині або будувати її як

занапасть — це значило б підтвердити ті доноси, які на гетьмана йшли до царя.

Закусивши зуби й приказавши свому серцю мовчати, зближався він до цього нового

пекла.

Над цілим Печерськом повисав густий туман, ніби Печерськ горів.

В тім тумані щось варилося, гуділо, гуготіло. Деколи ніби громи лускали направо й наліво,

аж земля здригалася. Це розвалювали старі мури. Бог зна з яких часів. Копоти гризли очі й

спиняли віддих у грудях. "Стільки там дорогоцінної старовини пропаде раз на все", — погадав

собі гетьман, але, побачивши, як марнується життя, перестав жалувати пережитків.

Життя дійсно марнувалося безпощадно й безсердечно.

Козаки, котрі вславилися своєю хоробрістю в не одній битві, тягнули, як худобина, тачки і

вози, навантажені камінням, піском і землею. Шлеї в'їдалися їм у плечі і в груди, жили на руках,

на шиях і на чолах набігали кров'ю, як посторонки, так, що здавалося, немов це не люди, а якісь

автомати, зроблені з кріпких скривавлених шнурів. Одежі на них майже не було, якесь порване

лахміття звисало в декого з рамен, а в других щолиш від пояса. Ноги з розчепіреними пальцями

грузли по кістки в землю, і здавалося, вони добувають усіх зусиль, щоби втоптати себе вглиб,

влізти у підземні печері, бо тут, на поверхні, їм неможливо довше зносити такого знущання. Ті,

що копали глибокі рови, ніби власними руками рили могили для себе. Копали завзято під свист