Мотря

відбирають від нього Мотрю, проти її волі, бо вона не окривається з тим, що полюбила гетьмана

Мазепу?

Не одному і не одно він простив, але того не простить Кочубеям ніколи. Не сіно до коней

іде, а коні до сіна, — прийдуть ще Кочубеї до нього, о, прийдуть! Мазепа також не з тих, щоб

оружжя складати, він у бою здаватися не звик. Йому везло. Може, й тому недолюблюють його,

бо люди скорше простять тому, котрому нічого не вдається, ніж котрому вдається усе. І скорше

мудрий в дурневі, ніж дурень в мудрому розум добачить. Мабуть, тому-то й Кочубеї не хочуть

признати розуму Мазепи, що вони краще діло повели б. Але булава — це не цяцька дитяча,

котрою гратися можна. Досить перекидалися нею з рук до рук. Пора закріпити її. Або закріпить її

Мазепа, або пропаде разом із нею. Ім'я останеться по нім і триватиме віки. "Може, за літ сто або

двісті згадуватимуть люди славне ім'я Мазепи, а хто згадає його, той і Мотрю безталанну

спом'яне", — як вона це казала, без жалю, без горечі, ніби для неї вже нічого більше не

осталося, крім тієї надії. "Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, накрити і квітками прибрати

стіл, — хочу нині веселою бути". Гарною і грізною була в цей момент, як стихія. Приманює до

себе, тягне, а ти мусиш покинути її, ради загального добра. Ах, яка ж важка оця булава, як хрест.

Вітер шумів, стогнали й тріщали гілляки. Одна, відриваючись, вдарила по шибках, мало їх

не побила.

Гетьман чув, що і в серці його також буря йшла, рвалися струни, відколювалися живі

чуття. А нарано втишиться завірюха. Де нині йшов грізний бій, там завтра лежатиме студений,

зимний сніг, як забуття.