Мотря

ширитель просвіти, кожний свій гострий крок болючо відчуває. Суди, тортури, кара — яке воно

страшне! Чи доживе він іншого порядку?

З Петром, певно, що ні. Це людина сили, а не серця, — демон. Такого жорстокого деспота

вже давно не було на світі. Він, як колись степовий дід казав, і сина свого покладе на лаву за

державу, за Петрову державу! А та держава велика. І Петербург, і Москва, і Київ, і Царгород, і

Львів, і дальше-дальше, — хто вгадає, куди забігає думками цей новий Чінгісхан?

Новий лад може бути тільки в своїй власній, від Петра незалежній, державі.

І гетьман ще раз пробігав думками шляхи, котрі до незалежності намітив.

Не з Польщею проти Москви, не з Москвою проти Польщі, не з турками й татарами проти

одних і других, а з новим союзником, котрого ще покійний Богдан своїм великим розумом

намітив, зі шведами до незалежної України. Інших шляхів не бачить, хоч як їх пильно шукає. А-

раз їх нема, тоді на цей доведеться ступити.

Пішов би без вагання, коли б так не було Кочубеїв. І гетьман почув свою болючу рану.

Гадину вигрів собі за пазухою, і тепер вона його кусає.

Треба було здавити, як перший раз почала на нього сичати. Тепер запізно.

Тепер Кочубей стольник царський, значиться, чоловік його величества царя, а про його

дружину серед ночі краще не згадуй, бо чорт тобі присниться.

Гетьман ніяк не вгадає, чого вона хоче від нього. Чує тільки великий жаль до Кочубеїв, бо

вони загородили йому останній шлях до щастя. Невже ж гетьман не чоловік, невже ж він тільки

про других має гадати, а про себе ні, невже ж йому невільно посягати по щастя? Чому ж тоді