Мотря

висмоктує сили. Кажи засвітити дванадцять ярих свічок, прибрати стіл квітками, подати

щонайсмачніших страв і щонайдобрішого вина. Не прощання святкуватимем нині, а весілля душ

наших, з'єдинення наше не до гробу, а на віки вічні. Вип'ємо повні чарки, щоб гореч не

оставалася насподі. Вип'ємо на потугу твою, на щасливе здійснення задумів твоїх. Клич

прислугу, кажи світити світло!

Гетьман встав і взяв її за руку. Не говорив нічого.

— Боїшся, чи не приступає до мене? Заспокійся, Іване Степановичу, я спокійна. Я, дійсно,

хочу нині веселою бути. Коли б так літо, нарвала би квіток і посплітала б вінки на голови наші, як

колись старинні римляни квітчалися, лягаючи до пиру. Так під снігом квітки, під снігом квітки

наші, Іване. Але прийде весна і вони оживуть. Оживуть гадки наші і розцвітуться колись, як

найпишніший цвіт. Чого ж тоді нам сумувати? Кажи світити дванадцять ярих свічок, по вечері

настроємо бандури, грати, співати будемо за всі часи! Ти ж сам колись недавно казав: carpe

diem. Настільки я латинь знаю. Користаймо з хвилини.

Гетьман пильно вдивлявся в її очі.

— Гадаєш, збожеволіла Мотря? Ні, ні, вона впилася щастям, як старим вином. Не все, що

старе, погане, говорив ти недавно. В старині є своя краса, як є краса в майбутнім. А в

теперішності, коли лучиться гарна хвилина, так не марнуй її: carpe diem. Кажи, Іване

Степановичу, заставляти стіл, зробимо весільний бенкет!

Гетьман притягнув її руки до себе і кріпко обняв за стан.

— Бідна, бідна Мотря!