Мотря

із генеральних старшин...

— Так? — і гетьман погадав собі: "Ось куди Любов Федорівна стріляє. Ось тобі

приречення Василя Леонтійовича діло по добру покінчити, по-приятельськи. Гарна мені

приязнь!"

— Кочубей писав жалобу? — спитав гетьман.

— Ні, безіменна, — відповів, запинаючись, царський чоловік. — Между прочим було

сказане.

— Ага! Между прочим... І що ж ви на це?

— Дивуємося здішнім людям. У нас, коли б так його величество зволив якусь дівчину

уподобати собі і забрати до себе, так родителі її мали б собі за честь велику, бо не всім же ж

дівицям царицями бути. А тут вони із-за такого маловажного діла бурю у стакані води

сочиняють. Ніяк не розбереш здішніх людей.

Руський чоловік, значиться, з іншої точки дивиться на справу. Гетьмана зацікавило це

"между прочим", але він не хотів нині, при такім великім святі, доторкатися цього питання.

Відложив на пізніше. Знав, коли людина раз почала говорити, так, значиться, з нею можна буде

колись, при найближчій нагоді, дальше повести балачку. Вони на дарунки та на добру гостину

сильно всі ласі, авторитет Мазепи для такого чоловіка також немало вартий.

— Те, що ви мені зволили сказати, дійсно така пустомельщина, — говорив гетьман, —

таке лихий зна що, що і слухати жалко. А все ж таки я вам дякую за ваше щире слово і впевняю

вас, що тут стільки правди, скільки її було в попередніх доносах на мене.