Мотря

народом тримає, одною лавою посунув би за ним, як колись за батьком Богданом.

До того відомо, що побіда перехиляється на сторону Карла, — чого ж тоді гетьманові

триматися царя? Тепер Карло і його партія радо приймуть нас до своєї спілки, а пізніше не

схочуть, як побідники, зроблять з нами що їм буде завгодно.

Старшини знали, що Войнаровський перекаже їх слова гетьманові і користали з нагоди,

щоби в той спосіб висловити свої думки, бо до гетьмана не мали такої сміливості, а тим більше

нині, на Різдво, коли б їх розмова мала б деякий офіціальний характер і, коли б, не дай. Боже,

донеслося до Москви, то могла б мати важкі й неперед-виджені наслідки.

Войнаровський не спішився відповідати, але він і не перечив рішучо. Видно, був тої самої

гадки, тільки не звірювався з нею. Діло було надто небезпечне, щоби грати в відчинені карти.

Довіряти нікому не можна було. А тим часом він, як гетьманів небіж і любимець, почував себе до

обов'язку виправдувати свого дядька.

— Зірветься, кажете, народ, як колись на зазов Богдана. А якщо не зірветься?.. Уважайте,

що тепер інші часи. Одна церква. Тоді церква була наша, українська, незалежна від Москви, а

тепер вона закабалена.

— Митрополит Гедеон Четвертинський запродав її, а Самойлович не боронив.

— Що не боронив? Помагав продавати.

— Золотий ланцюг за те получив і два алмазні клейноди.

— Отже, бачите. Тоді духовенство стояло за визвольне діло і благословило народ на

боротьбу за віру і за церкву, а тепер було б якраз противно. Тепер духовенство за царем і