Мотря

Гетьман задумався. Думати було над чим...

Між тим старшини по виході гетьмана забалакали свобідніше й голосніше. Що

Войнаровський, то не Мазепа, що молодий небіж, то не старий дядько.

— Я б отсих царських людей, — почав Ломиковський, — сім кроків від себе тримав. Чого

вони налазять до гетьмана?

— Звісно, з побажанням чоловік приїхав, — відповів котрийсь.

— Вже я того дожити не хочу, чого вони нам бажають.

— Вони нас люблять, як пси діда у вузькій вулиці.

— Закохалися в нас, як чорт у суху грушу.

— Прожитку нам не дають. Куди не ткнись — москаль.

— І біля гетьмана сторожу тримають.

— А хто ж тоді винуватий, — відповів Войнаровський, — що гетьман своїх людей

непевний. Забули, панове, тії бунти, що були після Самойловича, і Петрикову ворохобню, і

погрози посполитого люду за Палія. Мовляв, скиньмо Мазепу, а поставмо гетьманом Палія, він

робочому народові давні права поверне.

— Це було колись, а не нині. Нині за гетьманом велика сила стоїть.

— Велика, та непевна.

Тут старшини обступили Войнаровського тісним кругом і стали йому тихцем доповідати,

що пора б гетьманові відвернутися від Москви. Народ тепер дуже озлоблений на царських

людей за їх здирства й безеценства[60] всілякі, і коли б побачив, що гетьман не з царем, а з