Мотря

треба.

З того царський чоловік догадався, що йому час прощатися з гостинним хазяїном, що він

негайно і зробив.

Гетьман провів його до дверей і заждав, поки не рушили коні. Царський чоловік кланявся,

махаючи своєю великою соболиною шапкою.

Гетьман сів і задумався. Думати було над чим. Ні одне політичне діло не складалося йому

так важко, як оця любовна пригода. А все через Любов Федорівну, через тую жінку сім миль з-

поза пекла. І чого вона хоче? Невже ж він не зробив всього можливого, щоб задоволити

Кочубеїв? Не обсипав Василя Леонтійовича маєтками і не добув титулу царського стольника?

Гетьман простив свому старому товаришеві, а пізніше генеральному писареві, себто канцлерові,

отже, найдовіренішсму із старшин, що він з припоручення царського воєводи доглядав за ним,

був, звичайною мовою кажучи, московським шпигом, приставленим до гетьманської особи, а

врешті не обидився; коли Кочубей недавно на старшинській раді зрікся генерального писарства,

не порозумівшися перше з гетьманом, своїм шефом.

І за те все Кочубеї віддячуються йому безнастанним коверзуванням, безупинним

підкопуванням його гетьманської поваги. Роблять усе йому наперекір. Нехай би, — але не тепер,

коли діло про Мотрю. Чого ж то їм перечити, коли Мотря не тільки дала згоду, але й добровільно

прибула до нього? Тут одинока чесна розв'язка — повінчатися, а Кочубеї, видно, пустили всі

сили в рух, щоб до вінчання не допустити.

Як же воно тепер скінчиться?