Мотря

гіркої. Гадаєш, що мене твій Alcides Rossijski, Hyppomenes Sarmacki[57] зворушив? Смійся з

того. Чимало я панегириків читав. Я в тобі бистрий ум побачив, мені подобався ти, як пильний

писар у київській митрополичій консисторії, і тому я тебе до своєї служби прийняв. І, мабуть, за

це не нарікаїш на мене.

— Благословлю той день і ту годину, що покликали мене на службу до милості вашої, на

котрій-то службі я так скоро добився такої почесті, про котру й подумати не смів.

— Отже, бачиш. А тепер я за це вимагаю тільки одного від тебе, — правди. Ти нічого не

повинен затаювати переді мною, бо від кого ж мені й дізнатися тії правди, як не від

свого генерального писаря, на котрого я дивлюся, як на сина.

Орлик припіднявся з місця і поклонився гетьманові в ноги.

— Сідай! Або ні. Краще ходім до столової. Поснідаємо.

За сніданням гетьман говорив дальше:

— Вірного й розумного генерального писаря мав покійний батько Хмельницький, і це дуже

помагало йому. Хочу, щоб те саме сказали колись про Мазепу.

— Буду старатися, милосте ваша.

— Перша річ — не скривати нічого. Бути щирим і правдомовним.

— Я таким є.

— Не все. От і тепер щось, бачу, скриваєш переді мною.

Орлик спаленів, як дівчина.

— А бачиш, Пилипе! Ти ще молодий, скільки тобі літ? Однолітець царя, правда?