Мотря

столиці, як в пекельному казані, кипить. На кождому пануючому дворі є свої інтриги, я до них від

молодості привик, але в нас це не інтриги, а окремого роду каверзи. Не знати, чого ті люди

хочуть. Може, й самі не знають чого. Дбаю про них, пхаю в них, як у дірявий міх, і всього їм

замало. А вже що найгірше і чого я більше всього не люблю, так це доноси. Здавалося б,

лицарський народ, знає лицарський звичай. Ого! Не виступить тобі явно до бою, лиш як собака

з-поза плота кусає. Не прийде до свого гетьмана, лиш до Москви з доносом лізе... Говори!

І Орлик став розказувати батуринські невідрадні новини: сплетні, зависті, зазіхання.

Гетьман уважно глядів на свого канцлера.

— Кажеш, нарікають ще на мене, що я з царем держу?

— Нарікають, милосте ваша.

— Хто?

Орлик зам'явся. Гетьман чекав хвилину, а тоді:

— Звільняю тебе із відповіді, щоб не гадав, що і я від тебе доносів на товаришів жадаю. І

без того догадуюся хто. Але затям собі теє, Пилипе, що коли б я рішився вволити їх волю і

порвав з Петром, то вони перші почнуть за це нарікати на мене. Тому-то нехай собі говорять що

хочуть, а я зроблю, як своїм розумом міркую. Старші з них уже свої мозки пережили, молодші не

вспіли ще ним обзавестись, так тоді треба мені на власний розум покладатися. Я на нього не

маю причини нарікати.

— Вашої милості розум більш варт, ніж інші всі вкупі.

— Влесливий ти чоловік, Пилипе, але мені не солодких слів треба, а правди, хочби й