Мотря

— На московські здирства й душогубства, за котрі по невідомості своїй і по невченості

відповідальним чинить гетьмана. Нема днини, щоб до нашої канцелярії не прийшла якась

супліка від свободи, волості й від якогось городу, що там-то і там-то тілько-то й тільки людей

убили, тілько-то й тільки худоби забрали, хутір спалили, жінок знасилували, — аж остогидне

читати.

— Треба нам знов післати жалобу до царя.

— Шкода часу, — не помагає.

— Хоч помагає, хоч ні, а наша річ доводити до відома царя, як його люди наш народ

кривдять. Хай знає.

— А хіба ж він не знає? Мені бачиться, що це все робиться за його відомом і дозволом.

— Як же це?

— А так, бо коли б проти, то карали б винуватих, а їх же не карають. Доводять народ до

розпуки...

— Кажеш, доводять народ до розпуки, — повторив гетьман, не повертаючи очей з

Орлика. — А чому ж би то так?

— Хочуть, щоб народ збунтувався, а тоді б вони винищили його до краю. — Не гадаю.

Цареві тепер треба миру на Україні.

Він же має ворога на карку, і то не якого-будь.

— На ворога цареві народ не потрібний, тільки наше військо, та ще худоба і збіжжя.

Народ на війні — це одна завада.